Заява координатора парламентської більшості, лідера фракції Партії регіонів Раїси Богатирьової

Вже не має сумніву, що в Україні опозицією грубо спровокована національна криза. Юридично її оформив Президент. Вдруге, за часи молодої незалежності, Президент вимагає дострокових виборів як способу перерозподілу політичної влади. Відмінність від того дев’яносто четвертого одна, але суттєва: сам Президент достроково переобиратись не бажає.

Разом з тим, відповідальність за кризу не можна перекладати на ефективно працюючий Парламент. Президент поступово може стати її одноособовим автором. У будь якому конфлікті є дві протиборні сторони. Тай самі базові причини української політичної драми були створені в час, коли була відкинута Конституція і Верховний Суд України ухвалив політичне рішення. Тому Закон про внесення змін до основного документу країни узгоджувався на слух ще не обраним, але вже Главою держави. В цей момент в ньому і були втрачені важливі юридичні інструменти, що могли би збалансувати інтереси Президента і інших гілок влади.

Ультимативна вимога Президента України дострокових виборів Верховної Ради України є неконституційною, несправедливою і неморальною. Очевидним, з погляду моїх виборців, в таких умовах має прийматись єдине політичне рішення – перевибори народних депутатів і Президента. Інше, за ініціативою самого В.Ющенко, ескалує національну політичну кризу і неминуче сформує паралельні інститути управління державою. Буде втрачений конституційний принцип єдності української влади, що захищає народний суверенітет.

Ми не можемо вдруге наступити на важкі дубові українські граблі і знехтувати Конституцією, виконуючи незаконний Указ Президента. Ми, як політична сила, що взяла на себе відповідальність за владу в Україні, зобов’язані і будемо відстоювати до кінця принцип непорушності конституційного ладу і верховенства Конституції. Ми не маємо права відступити від програми демократичних реформ, забезпечення верховенства права як єдиного способу унеможливити узурпацію влади навіть під виглядом демократичних перевиборів Парламенту.

У Президента України, у нас усіх ще залишається короткий час політичної історії аби не допустити виникнення чергової загрози громадянського протистояння і нарешті знайти нашу жар-птицю – український компроміс. Він не буде легким. Але наша боротьба є гіркою і тяжкою ношею для українського народу. Найвірогідніше, якщо ми не зупинимося, він прийме власне рішення. Тоді подальшу національну історію буде писати вулиця. Вона була розбуджена майданами дві тисячі четвертого року. І може виявитись ящиком Пандори.

Прийшов час аби діяти відповідально і патріотично. Нам потрібно спільними зусиллями політиків і української громади демократичними способами чинити тиск на Президента і зобов’язати його вернутись в поле Конституції. Саме політики, лідери держави, а не Конституційний Суд, мають взяти відповідальність на себе за вихід із кризи, що пожирає наші надії на стабільність і європейськість. Рішення Конституційного Суду має стати тільки свідченням, що Конституція непорушна, її верховенство беззаперечне, а влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та не може бути узурпована ні під якими гаслами демократії.

План компромісу відомий: сторони оголошують, що вони готові в межах національного інтересу йти на максимально глибокий діалог про державу, владу і людину. Ми готові. Президент – ні. Це і є моментом істини в розумінні ціни демократії в Україні.

На це питання важливо було би отримати і відповідь європейських арбітрів виходу із кризи президентських виборів, які одночасно, формулюючи пропозиції, брали на себе і зобов’язання щодо гарантій незворотності демократичних процесів в Україні і торжества верховенства права в діяльності Президента В.Ющенка.

Ключовим і спільним в наших діях по управлінню втратним для українців конфліктом стає контроль за діями силових структур: вони будь-яким чином мають бути віддалені від політичних рішень, виконувати свої функції тільки на підставі і в спосіб передбачений Законом. Сьогодні треба посилити їх відповідальність за національну безпеку і гарантії прав та свобод громадян.

Спаситель плакав, в’їжджаючи на білому віслюку в Ієрусалим. Бо знав, що ті, хто кричав йому: «Осанна!» і кидав під ноги пальмові гілки через декілька днів будуть волати: «Розіпни! Розіпни його!» Він бачив свою неминучу долю і міг уникнути її, але приніс себе в жертву для спасіння всіх нас.

Тоді у влади також був історичний шанс, але вона від нього відмовилась.

Ми на протилежних берегах сивого Дніпра, освяченого Андрієм Первозванним, маємо свою національну можливість виправдати волю Спасителя і не прирікати українців вічно жити між любов’ю і ненавистю. Життя і Вічність розділені незримою миттєвістю: страшними муками Спасителя на Хресті і Його Воскресінням.

Ця миттєвість має об’єднувати нас в ім’я України і її народу.

Версія для друку