Пам’яті письменника Юрка Покальчука

Сумно і невимовно боляче, коли з життя йдуть світлі та безмірно талановиті люди. Складається враження, що з кожним відходом у небуття таких постатей сонця стає менше, а світ перетворюється у двовимірність.

Саме барвами і кольорами, які дають нам наснагу і життєву жагу завжди жив і бадьорив нас Юрій Покальчук. Його філософські подорожі у вічність примушували нас глибше заглядати в себе і в світ, який ми так боляче будуємо. Тому надзвичайно гостро і одиноко відчувати безмірно тяжку і коштовну втрату.

Пішов з життя великий і чесний український письменник. Пішов несподівано. Немов зачинив за собою важку браму. На високій ноті увірвалася струна його вже недописаної «Просто любові».

Хтось бачив у Юркові майстра, хтось новітнього сильного письменника, хтось друга, а хтось і надію в тенетах складного життя. Я ж бачу в його особі Людину. Особистість, яка несла промінчик спасіння і впевненості сотням залишених суспільством в колоніях для неповнолітніх. Людину, яка щиро раділа життю і передавала цей оптимізм усім навколишнім. Людину, яка вміла писати так... як пише тільки Юрко Покальчук.

Надзвичайно боляче, що 2008 рік став чорними жнивами провісників правди, як це було з Анатолем Перепадею і Василем Кожелянко. Кожен відхід у вічність - немов вирок невблаганного часу всім нам. Як би сказав Юрко - «Часу прекрасного».

Закликаю - бережіть кожний дорогоцінний інтелект як надбання і совість нації.

Як і десятки тисяч моїх співвітчизників у хвилині мовчання моє серце боляче щемить від рани - туги за постаттю, яка за життя стала поводирем для зрячих і сліпих та класиком Слова. І тим гостріше відчуваєш в собі потребу продовжити проекти, в які Майстер вдихнув життя.

Вічна тобі пам'ять, друже. Вибач нам, хто не встиг сказати ці слова тобі, коли серце билося...

Р. Богатирьова,
Секретар Ради національної безпеки і оборони України

Версія для друку